Кричали півні цілу ніч,
і шиями мотали,
неначе з небом віч-на-віч
нові вірші читали.
І щось було у крику тім
від злої тої туги,
коли, зігнувшись, входять в дім
мужчини недолугі,
й таким далеким був той крик,
і падав так безсило,
як пестять, дивлячись убік,
нелюбих і немилих,
коли вже ніжність – марна річ,
що тільки ятрить рани,
і через те всю ніч, всю ніч
не міг настати ранок.