Друзяко Ніч, до тебе знов
Я побалакати прийшов.
Бо дивний сон, що тихо підкрадавсь,
Зронив свій паросток, коли я спав,
І цей сон проріс в моїй душі
І там лишивсь -
Лишивсь, як звук беззвуччя.
Вві сні блукав я по вузьких
Безлюдних вуличках міських -
Піднявши комір, в мряку й холод брів
Під ореолом міських ліхтарів
Раптом спалах в очі - неоновії вогні
Розтяли ніч,
Торкнувши звук беззвуччя.
І в світлі тім побачив я:
Великий гурт людей стояв.
Що ніби мовили щось, мовчазні,
Що ніби слухали – й не чули ніц,
Гурт співав пісні - пісні без нот, без слів.
Й ніхто не смів
Зламати звук беззвуччя.
- Дурні, - я крикнув, - знати час:
Беззвуччя поглинає вас.
Та ось слова, якими я навчу вас.
Та ось рука, якою я торкну вас.
Та слова мої, мов краплі мовчазні,
Відбилися в луні
Беззвуччя.
А гурт молився й присягав
Своїм неоновим богам.
Й знак тривожний в небі знявся,
Й у слова в повітрі склався,
Й прочитав я: «Пророцтва шукайте
в графіті підземних стін
І в шепоті,
Що долина крізь звук беззвуччя».