Востаннє, коли я бачив її обличчя
Її очі купалися у зоряному світлі,
Та коливалося її довге волосся.
Востаннє, коли вона промовляла до мене,
Її губи були немов запашні квіти
Посеред омитого дощем лісу.
Але це було так давно
Що я ледве відчуваю те
Що відчував раніше.
Та якби час міг залікувати ці рани,
Я б розірвав нитки
Щоб я міг кровоточити дещо більше!
Востаннє, коли я гуляв з нею,
Її сміх розсипався голосним дзвоном
Цей дзвін вітав ранкове сонечко,
А голос закликав кожного
Любити цю землю, по якій ми ходимо.
Ото були дні!
Востаннє, коли я тримав її долоні,
Її дотик був осінню, весною, та літом,
І зимою, також.
Востаннє, коли я відпустив її
Вона пішла в нічь
Я загубив її серед туманних вулиць
Тисячі місяців, тисячі років,
Коли інші губи цілуватимуть її очі.
Мільйони миль за межами Місяця,
Ось де вона.
Але це було так давно
Що я ледве відчуваю те
Що відчував раніше.
Та якби час міг залікувати ці рани,
Я б розірвав нитки
Щоб я міг кровоточити дещо більше!
Востаннє, коли я бачив її обличчя,
Її очі купалися у місячному світлі,
Та вона йшла одна.
Востаннє вона поцілувала мою щоку,
Її губи були немов знесилене листя
Що по осені покриває пагорби.
Відпочиваючи на мерзлій землі,
Ці семена кохання лежать холодні й досі.
У підніжжя розбитого каменя,
Лежать у забуті.