У залі, великій і блискучій,
Як нічний Буенос-Айрес,
Який не хоче спати,
Оркестр настроює інструменти,
Дає знак, і зараз почне
Грати нове танго.
Ми сидимо поруч, байдужі
Одне до одного, як туристи,
Вистукуючи ритм,
Не буде танго поміж нами,
Навіть, якби сталось чудо,
Не допоможе нічого.
Хоч линуть гострі ноти,
В жилах палає кров,
Ніколи жодне з нас до танцю
Не зірветься.
Бо до танго треба двоє
Згідних тіл і бажаючих сердець,
Бо до то танго треба двоє,
Так влаштований цей світ.
Заллє в кінці кінців Буенос-Айрес
Ніч, густа, як чорнила,
А як прийде світанок,
Що було в наших серцях колись
Колись як сяючий діамант,
Весь втратить блиск.
І хоч будуть знову грати,
Бог один тільки й знає,
Ніколи разом в цій залі
Не зустрінемось.
Бо до танго треба двоє
Згідних тіл і бажаючих сердець,
Бо до то танго треба двоє,
Так влаштований цей світ.