Похмурий і німий, тополя громом розбита,
задивлений у чарку пре-глибоку.
Був мені він незнайомим і на вигляд нормальним,
але тоді у нього я помітив відбиток місяця у оці.
Він кинув в мій бік: “Ну, як ідуть справи?”
“Та, ідуть — пробурчав я — до дідька лисого!”
На то він шарпнувся раптово, і поглянув на мене моторошно,
“Не маєте ви поняття, браття любі...”
Не знаєш ти, що значить вбити місто,
не знаєш ти страховиськ брудних шанців.
Не знаєш ти, що значить спати тепер,
чим заплющу очі, — нічого окрім тих дахів!
Коли заплющу очі небом збираються толоки,
запахнуть гостьові кімнати, небом весілля відлунює.
Коли заплющу очі небом проносяться лиця,
затріпоче рій музик, Дунай перлами мерехтить ....
Звір божевілля, чому ти прокинувся?
Чорний тобі принц поцілунок дав.
Але я не стидатимуся, що Бога не буду бачити,
бо це і не той Бог якого я знав.
Не знаєш ти, немає звільнених,
кожну тишу мені граната пронизує.
Спасен є той перший поцілений,
а всі інші вічні заручники кошмару.
Коли заплющу очі небом пропливають кораблі,
дзвони, гавкіт, сусідські сварки, запах свіжої оранки.
Але коли на світанку вітри з річки заголосять,
знаю, це ридають водяні мавки, Дунай ладан розносить.