Були часи коли розкішно одягалась ти
Кидала хлопцям діаманти, хіба ні?
Казали люди, "Впадеш ляле, стережись"
Та ти гадала - жарти це дурні
Ти звикла насміхатися із них,
З дівчат що на побачення ішли
Тепер твій голос не такий гучний
Не виглядаєш гордою такою ти
Коли мусиш жебрати на їжу в ці дні
Як воно тобі
Як воно тобі
Бути без дому
Незнана нікому
Наче покотиполе
Ти ходила до найкращої в околиці школи
Та розваги й веселощі - все що отримала там
І ніхто не навчив тебе жити на вулицях міста
І тепер до цього будеш змушена звикати сама
Колись ти казала що не матимеш справи
З таємничим мандрівником, та тепер
Дивлячись у неохопну прірву його очей
Пропонуючи угоду, наче комівояжер
Зрозуміла ти, його не підкупиш, о ні
Як воно тобі
Як воно тобі
Самотня недоле
Без рідного дому
Незнана нікому
Наче покотиполе
Ти ніколи не бачила похмурість жонглерів та клоунів
Коли вони виходили на сцену щоб розважити тебе
Ти ніколи не розуміла, як не правильно це
Щоб інші відповідали за вчинене тобою все
Ти звикла роз'їжджати на незвичному коні
З дипломатом у котрого на плечі сидів сіамський кіт
Не так вже й легко усвідомити тобі
Як далеко від тебе думками є він
Після того як взяв у тебе все що лише міг
Як воно тобі
Як воно тобі
Самотня недоле
Без рідного дому
Незнана нікому
Наче покотиполе
На висоті принцеса, високе товариство
Вдалось усім життя, і кожен чогось варт
Дарунками коштовними обмінюються радо
Та краще підійми ту діамантову обручку, колись буде що нести у ломбард
Ти звикла так втішатись
Наполеону у лахмітті, як словом вмів він грати
Вперід, до нього йди, на поклик не відмовиш ти
Адже не маєш за душею, не маєш що втрачати
Тепер невидима ти, і таємниць не маєш далебі