Лиш уяви: в обіймах — ти,
Шепочу ніжно, тихо щось.
Коханню нашому — цвісти:
Усе найгірше — не збулось.
Як йшов від тебе, чув услід:
«Як засумуєш, вмій знайти!»
Що повернуся, знав і тоді —
І ось я — поруч, уяви.
Що прилину до тебе, відчував,
Адже щирим — наш плач.
Як тебе, я нікого не кохав.
...Поки час не настав ще, пробач.
Не згадаю, хоч смійся, чому я пішов,
Хоч кидали слова ми гіркі...
Та я знаю, що зміг зберегти все ж любов
І належу назавжди тобі.