Я припускав, що колись там ми знову зустрінемось.
Не знав, що так швидко, що у тому барі, де я граю.
Бачу, що ти не одна? Хто ти, гарний гостю?
Тебе ніхто не змушував страждати. Він у чомусь кращий? Що він тут забув?
Все, перестаю. Знаю, нервуюсь. Ти вільна, роби що хочеш.
Так, пам'ятаю, що я зробив. Я був яким був, знаєш.
Хоча я вірив від тієї ночі, коли ти сказала мені "ні",
Що це варто рятувати.
Чи ти мене все ще кохаєш?
Аня:
Відчуваю те, що відчувала завжди. Ти, ідіоте, дурний мій.
Лише ти все ще сам собі сердишся. Чуєш то, ідіоте? Чуй!
Я хотіла тільки провчити тебе, аби ти відчув, чого я хочу.
Як тобі простіше пояснити? Чи зрозумієш сьогодні?
Ніколи не втратиш мене!
Міхал:
Хоча мені бракує буття з тобою, він зайняв моє місце.
Ніяких питань, просто сумую. Коли він повернеться, піде звідси.
Сьогодні ціную кожне "кохаю". Вибач, щось на мене найшло.
Ми жадаємо того, що втрачене. Сам себе звинувачую - хіба це погано?
Якщо десь щось не вийде, кинеш його, залишить він,
Я буду чекати на це. Я хотів би виправити помилку.
Знаю, що я рідко то говорив, ніякої фальші, знаєш, все ще кохаю.
Чи я вартий чогось для тебе?
Знайдеш для мене куточок?
Аня:
Я закохана в тебе, хіба, назавжди. Ти, ідіоте, дурний мій.
І в нікого ніколи більше. Як у ту стіну, ідіоте, в бій!
Отримав би порядне покарання. Чи дійшло б до тебе, хто знає?
Ніхто ніколи тебе не жадав більше. Простіше не вмію.
Ніколи не втратиш мене!
Міхал:
Знаю, що варто нас рятувати.
Все ще кохаєш мене?
Аня:
Все ще закохана без меж, мій ідіоте, дурний ти.
Жадаю тебе і нічого більше. Мій ідіоте, скажи мені:
Чи сумнівався ти хоч одну хвилину? Чи ти чекав на цей день?
Що вистачить подивитись в очі, аби знову бути разом.
Вже не залишу тебе!
Ніколи не втратиш мене...