Надвечір стінами тінь промина,
мовчазна й прохолодна.
Їй у зіниці ти колись зазирав
на шляху, що вів у безодню.
Від її появи
ніч така незвичайна.
Тобі відомо, що дійсність
не така вже й реальна.
Однієї ночі на лаві вмирав чоловік,
ніхто не міг врятувати.
Його друг сказав: "Тепер ти в Ісуса..."
але той вже не міг відказати.
Місяць сяяв в затоці,
в чистих водах північних.
Коли тіло накрили,
ми пішли собі, ніби звично.
Чи ходив ти шляхами в безодню,
по стежинах тривоги?
Чи ти кидав камені вниз і дививсь,
як вони б’ють по відрогах?
Там замок на дверях
і самотній берег,
на воротах - варта
з посмішками кровожерів.
Я знаю того, хто звідав більше за всіх,
але не бачив, що перед очима.
Каже, він з самого пекла утік
все ж лишивши там якусь частину.
Він сам на сам зі світом,
викритий, у стражданні,
прямує до безодні
під пташок щебетання.
На березі вранці знайдено було
Мерця, що всю ніч там пролежав.
Крізь груди було пропущено кулю,
мав повні легені води.
Вбивця мав глушника,
і про все подбав.
Соромно, хоч ти й у руках
зброї жодної не тримав.
Я вірю, голубка землю знайде.
Вірю в добро, в його велич.
Човником мчу, повз коріння й каміння,
А на борту - метелик.
Ні варти на воротах,
Ані замків на дверях.
Лиш чути, як мене кличуть
крізь вітру вічний шерех.