Наразі п'ята ранку і сонце вже горить
Віконце вкрите інеєм і сум в очах твоїх
Поволі гаснуть зорі, ніч майже вже пішла.
І от ти відвертаєшся від мене і сльози на очах.
і це знову "Бувай!", мені шкода полишати тебе, та
Знову "Бувай!", немов ти і не знала, це знову "Бувай!"
Й шкода що ти не скажеш, чому ми завжди сваримося, коли я мушу йти?
І, ніби гріх тебе так кидати, таку лагідну і теплу.
Я хочу знов з тобою лежати, стискати тебе у обіймах,
Цілунками забрати твої сльози, й повернути усмішку тобі
Та інший голос кличе мене, і ненадовго все ж, це знову "Бувай!",
Знову "Бувай!", немов ти і не знала, це знову "Бувай!"
Й шкода що ти не скажеш, чому ми завжди сваримося, коли я мушу йти?
Я мушу їхати до друзів, й до тих, кого іще не знаю,
й до тих, хто ще не чув моє ім'я
Вони усі в моєму серці, не важко зрозуміти що це - люди, для яких співаю я.
Кого ж мені винити в тому, що пусті твої години?
Невже якби завжди я поруч був би, ти б так само мене любила?
Та, бачиш, час коли ми разом, він вартий тої самотини,
І лежачі з тобою поруч маю кращий спокій з тих, що знав
і це знову "Бувай!"
Знову "Бувай!", немов ти і не знала, це знову "Бувай!"
Й шкода що ти не скажеш, чому ми завжди сваримося, коли я мушу йти?